Україні потрібні люди та продумана імміграційна політика. Чим допоможе досвід Австралії?

З австралійського досвіду можна взяти багато для майбутньої міграційної політики України. Що саме?

Я живу в країні, в якій за даними останнього перепису населення майже третина громадян (29.2%) народилася за її межами, а в майже половини населення (49%) хоча б один з батьків народився за межами країни. У країні третина сімей вдома розмовляють мовою, відмінною від англійської, тобто 5% розмовляють арабською, 4% — однією китайською (Mandarin) і 4% — іншою китайською (Cantonese), 3% — італійською, майже 3% — грецькою тощо, а мова з найбільшим темпом приросту в суспільстві — непальска, якою розмовляють приблизно 0.5%.

У 1947 році ця країна оглянулася по сторонах після великої війни, побачила величезні простори, економіку і населення, які постраждали від війни, і загрозу від двох величезних сусідів — комуністичного Китаю та тільки-но переможеної Японії. Ці простори були майже на сто відсотків населені англійцями, шотландцями та ірландцями. Всі вони були білошкірі, розмовляли тільки англійською мовою та були таким собі уособленням ксенофобії. Корінні народи, які були населенням до того, як на континент прибули спочатку нідерландці, потім французи, а потім британці, взагалі не вважалися людьми з точки зору закону і на них не так давно ще можна було полювати в деяких штатах. Азійцям було законодавчо заборонено приїздити в Австралію та селитися тут. Але дилема, як її сформулював перший призначений тоді міністр міграції, була дуже проста: Populate or perish, тобто населяй цю землю, або ти з неї щезнеш.

Читайте також: Галина Герега У погоні за людським капіталом: Повертати чи адаптувати?

Тоді влада ухвалила рішення про те, що кожного року Австралія має збільшувати своє населення за рахунок міграційного приросту приблизно на 1%. У зв’язку з вкоріненою побутовою ксенофобією уряд дуже побоювався заворушень після прибуття мігрантів і тому перші мігранти були ретельно відібрані — я знайомий з людиною, яка працювала тоді в департаменті міграції, і він мені розповідав про те, як їздив в Європу в табори переміщених осіб із завданням відібрати для першої хвилі міграції «молодих, красивих блондинів і блондинок, які б добре виглядали на камеру». Перших мігрантів за рахунок уряду Австралії ще в Європі навчали англійської мови. Це були фіни (в основному з Карелії, яку Фінляндія остаточно втратила за підсумками війни), балтійці (які тікали від Радянської влади), нідерландці, австрійці та всі інші, кого війна викоренила з їхньої батьківщини та перемістила кудись ще. Перші два пароплави з мігрантами зустрічав прем’єр-міністр, а їхніх пасажирів нон-стоп показувало телебачення — головною метою було показати місцевим жителям те, що приїжджають такі ж самі люди, які якщо й відмінні від містера О’Грейді або місіс Робінсон, то тільки акцентом.

Після того було багато хвиль мігрантів. Я, на жаль, загубив посилання на розповідь якогось дідуся, який жив у Західному Сіднеї (зараз — одному з найбільш національно диверсифікованих районів країни) і розповідав про те, як суспільство на побутовому рівні змінювалося — від розповідей у його школі (коли в його район приїхали австралійські ірландці-будівельники перед війною) про те, що от жили-жили нормально, а тут якісь чурки приїхали, руді та розмовляють з дивним акцентом. Потім — про те, як от жили-жили нормально, всі собі такі британці, а тут якісь чурки приїхали з Балтики чи з Фінляндії, біляві зовсім і розмовляють з дивним акцентом. Потім (років через три чи чотири, коли масово поїхали з Італії) — що жили собі нормально, всі собі нормальні Europeans, аж поки оці чурки не приїхали, чорняві та розмовляють з акцентом… Далі зрозуміло — приїхали греки (дивись вище про акцент і чурок), потім — мальтійці і араби (див. вище), потім — югослави (див. вище), потім — євреї (див. вище), потім — китайці (див. вище), потім — індуси, потім…

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Спочатку їх селили в пустелі у таборах, в яких їх навчали англійської та Australian way of life по декілька місяців, доки не вважалося, що вони можуть нормально інтегруватися. Потім суспільство вибудувало, з моєї точки зору, майже ідеальну систему інтеграції, яка вбудована в повсякденний побут і яка є дуже ефективною та успішною, але це заслуговує окремого поста.

У 1973 році Закон про Білу Австралію, який обмежував міграцію на расових засадах і робив міграцію з Азії майже неможливою, було відмінено. З того часу фокус міграції сильно зсунувся в сторону Азії, проте це не означає, що вихідці з азійських країн почали переважати — їдуть звідусіль. Крім того, країна дуже проактивно ставиться до імміграції й шукає можливостей залучення нового населення, яке б відповідало її цінностям та довгостроковій стратегії перебування частиною великого Заходу та англосаксонського світу. Тому, наприклад, мігрантам з Південної Африки та Зімбабве, які поїхали звідти після соціальних змін, пов’язаних з кінцем ери апартеїду, Австралія надавала посвідку на проживання та притулок за спрощеною процедурою. Або тому рекрутери департаменту міграції на початку дев’яностих їздили по найбільших американських університетах і робили презентації Австралії, як місця для спрощеної міграції для студентів-випускників Гарварду, Єлю та Стенфорду, які приїхали туди вчитися з колишнього СРСР і колишньої Югославії. Або тому була програма спрощеного надання посвідки на проживання для громадян Гонконгу після того, як він перейшов від Британії до Китаю.

Щороку країна публікує перелік професій, в яких є потреба. Таких переліків три.

• стратегічний, де країна зводить ті професії, які будуть потрібні ще декілька років точно,
• короткостроковий, де зведено ті професії, в яких є потреба зараз, але освітня система вже працює над тим, аби заповнити ці ніші та за рік-два цей перелік буде змінено,
• регіональний — це коли різні місцевості пишуть, що їм потрібні, наприклад, лікарі чи педіатри для кількарічного контракту в сільській місцевості, і вони (території чи місцевості) в межах наданої їм квоти готові надати посвідку на проживання тим, хто відповідає потребам.

Вся система налаштована так, аби залучити тих, хто вже має освіту, ще має дуже багато років плідної праці попереду, привезе з собою дітей та буде працювати в одній з галузей, яких потребує країна. Водночас з нелегальними мігрантами поводяться не дуже чемно — їх не люблять, і Австралія витратила багато зусиль і грошей на те, аби вони не їхали (тобто, не пливли) в країну.

Результат наочно можна побачити в усіх рейтингах, від рівня ВВП на душу населення до рівня щастя в країні, комфортності основних міст (Сідней та Мельбурн традиційно перебувають десь у топ-5 найбільш комфортних для життя) та безпеки життя в країні.

Читайте також: Ігор Гут Демографічна катастрофа в Україні: Як подолати цей виклик

Україна може вибрати шлях післявоєнної автаркії та замкнення національного суспільства від міграції. А може вибрати шлях Австралії, яка в 1947 році була економічно спаплюженою війною країною, в якій не вистачало робочих рук ні на що. А вже за десять років стала найзаможнішою країною світу із розрахунку ВВП на душу населення. І мені здається, що вибору в України не буде, бо дилема Populate or Perish перед країною після війни стоятиме набагато гостріше, ніж вона стояла перед Австралією у сорокових роках.

Мені здається, що з австралійського досвіду можна почерпнути багато для майбутньої міграційної політики України, щонайменше:

1. Формалізована процедура імміграції з чіткими та публічними орієнтирами відносно того, кого країна чекає (з точки зору перш за все віку, сімейного стану, освітнього цензу та наявності дітей) і мінімальною дискрецією в наданні посвідки на проживання.

2. Невеликою, але послідовною щорічною часткою тих, кого країна залучає (найімовірніше, приріст на 1% за рахунок міграції — це замало для України, але все одно нормативи імміграційного приросту населення мають бути відносно невеликим, мені здається — на рівні 2% максимум, аби не було ризику утворень етнічних гетто або просто надто великих національних груп, які дуже важко інтегрувати в українське життя).

3. Відсутність будь-якої толерантності до нелегальної міграції. Це — окрема велика тема, але одним з похідних війни буде те, що Україна нарешті зможе нормально контролювати свої кордони з точки зору міграції, бо з росії чи Білорусі до нас вже точно ніхто несанкціоновано не приїде, стихійної міграції з ЄС нам боятися нема чого, а всім іншим охочим дістатися до України треба буде переплисти набагато більше, ніж відстань між тією ж Індонезією та островом Різдва, куди, як правило, пробували плисти нелегальні мігранти в Австралію.

4. Ретельно продумана інформаційна кампанія з підтримки міграції з роз’ясненням суспільству її необхідності, відсутності загрози для суспільства та користі для економіки.

5. Чітка програма набуття громадянства після досягнення якогось цензу (осідлості, майнового чи їх комбінації). Це також дуже важливо, бо з тим рівнем депопуляції, з яким, імовірно, зіштовхнеться Україна за результатами війни, помноженими на падіння народжуваності та ще раз помноженими на еміграцію багатьох сімей, та погрозою від росії, яка нікуди не подінеться, проблема того, хто (і на якій основі) служитиме в ЗСУ, з часом тільки загостриться.